Історія школи

Стецівська ЗОШ І - ІІІ ступенів

Зупинися поглядом нетлінним,

Щиро і низенько поклонись.

Згадкою полинь до школи,

Де навчався ти у ній колись.

Зустрічав не раз весну і літо,

Пролітали осінь і зима.

Швидко виростали діти,

У навчанні й праці час минав.

Згадкою полинь в минуле,

Сколихни в душі терпке буття,

Всі з дитинства ми колишні учні,

Школа – це урок на все життя.

Храм науки!..

   Життя – це скарбниця людського роду, в якій ще з сивої давнини зберігаються щасливе дитинство, незабутня юність, турботлива зрілість, неминуча старість…

  В пам’яті кожної людини з невгамовним смутком спливають життєві початки, оповиті бабусиними казками, дідусевими порадами, маминими колисковими, татовими настановами.

    Незабутнім видався той день, коли нелегким здавався шкільний ранець, сумними очі матусі, серйозним погляд першої вчительки і великими та суворими стіни школи.

Та якими ж рідними стали вони за роки, проведені в них!

   Зупинившись на порозі рідної школи, що стала другою домівкою для всіх своїх вихованців, спробуйте уявити, скільки скарбів і таємниць зберігається тут. Її вікна, немов очі людські, випромінюють світло, добро, мудрість…

    Наша розповідь призначена для всіх, хто небайдужий до минулого, хто вивчає свій родовід, хто з повагою відноситься до історії села, краю, хто у звичайних «маленьких реліквіях» минувшини бачить щось святе, незвичайне, хто, вдивляючись у старі фотографії, що зберігалися десятки років, зможе уявити багатий духовний світ людей, які на добру згадку на мить зупинились, щоб залишити про себе пам'ять всім нащадкам.

    Дуже швидко плине час. Години, дні, роки… Змінюються покоління людей, а з ними умови проживання та навчання, світогляд та захоплення, моральні цінності та дозвілля.

    От лише знання, отримані в школі, не змінюють свою ціну впродовж віків. Яка ж вона, історія розвитку освіти в нашому селі?

    Нехай не засуджують нас той, хто про певний період навчання в школі знає більше, або ж володіє достовірними фактами, але ще не встиг про це повідомити, адже необхідних матеріалів маємо надто мало. Та все ж надіємось, що ці перші «зернятка» історії стануть початком великої книги, яка щоденно буде уточнюватися, доповнюватися, продовжуватися. Її дописуватиме саме життя, а очевидцям слід лише вести короткий літопис нових сторінок, як пам'ять для наступних поколінь.

Розвиток освіти у Стецівці  в I половині  XX століття

  До 1902 року в нашому селі була одна церковно-приходська школа, яка знаходилась на Шанці біля церкви. У ній було два класи. Головним наставником молоді був священик.

 Письменних людей у селі було дуже мало, а з вищою освітою – не було зовсім. Середню освіту мали 7 осіб. В той же час лише один чоловік одержував газету, яку інколи читав для селян.

   У 1902 році земство побудувало ще одну школу. У ній були 4 класи, і навчалося 50 учнів.

   Школа знаходилась нижче помешкання Перен Мотрі. Класи в цій школі були комбіновані так: 1 і 3, 2 і 4. Дітей навчали Харитонов Іван Леонтійович і Синицький Віктор Афанасійович. У школі викладалися такі предмети: арифметика 4 дії, географія, письмо, Закон Божий. Навчання проводилось на російській мові. Писали на дощечках, так званими олівцями – грифелями. Про умови навчання відомо надто мало, але факти свідчать, що із революційного села вийшло багато талановитих людей, що стали художниками, артистами, вчителями та ін.

  Багато сил для виховання дітей віддали також вчителі Даценко Фросина Костівна,  Сидоренко Іван Олександрович, Сібякіна Катерина Василівна, а тому й залишили добру згадку про себе.

Свідоцтво про закінчення Чигиринської церковно-приходської школи Даценко Ф.К.

  У 20-х роках директором школи був Яременко Іван Ананійович, його дружина Яременко Софія Микитівна теж працювала вчителькою.

Яременко Іван Ананійович та дружина Софія Микитівна

До 1938 року  школа була семирічною. Перший випуск десятирічки, на жаль, співпав з початком Великої Вітчизняної війни (1941р.)

Випускники Стецівської школи 1941 року

   Директором школи до війни була Москаленко ( Демченко) Груня Григорівна. З розповідей людей відомо, що загинула вона від німецької бомби при переправі через Дніпро.

    У грудні 1943 року  Стецівку було визволено від фашистів. Школу відбудовано і навчання продовжено.

    Оскільки у сім’ях тоді було багато дітей, а ще ж три роки при німецькій окупації навчання не відбувалось, то класи були переповнені, їх було по - кілька , класних кімнат не вистачало, а тому під шкільні приміщення  було переобладнано колгоспні амбари.

Перебудоване приміщення школи (1946 р.)

Про освітян та їх керівників

    Розповідаючи про розвиток освіти, хочемо як окремий розділ виділити фото- розповідь про педагогічні колективи та їх мудрих керівників

(директорів) у різні періоди існування школи.

    У 1944 – 1945 роках  Стецівську НСШ очолювали директори І. Григоренко та Фросина Федорівна Іванова.

Майстренко В.Ю. (по центру) з своїми вихованцями (1945 – 1955 рр.)

Лєдовських О.Б. (1955 - 1957)

Криворучко Л.О. (1957 - 1966 рр.)

Мудрицька В.Д. ( 1966 - 1979 рр.)

Мартинова Г.П. (1979 - 1983 рр.)

Мітюшкіна Н.В. (1983 - 1986 рр.)

Комар В.Ю. (1986 - 1998 рр.)

Сабадаш О.М. (з 1998 р.)

Минуле та сьогодення школи

До 1951 року  Стецівська школа була семирічною. І тільки у 1953 -1954 н.р. знову відбувся перший випуск десятирічки.

Перший випуск десятирічки ( 1953 - 1954 рр.)

     Впродовж усіх років шкільного життя учні навчались, дружили, трудились, допомагаючи колгоспові, організовували своє дозвілля.

Стецівка здавна славилася співучими людьми, тож художня самодіяльність здавна була в нашій школі на високому рівні. Як підтвердження – фотографії різних років.

Педагогічні працівники - активні учасники Стецівського самодіяльного народного хору

Вчитель музики, керівник гуртка Висота М.І.

Учні школи - активні учасники танцювального ансамблю (1988 р.)

  А ще слід відзначити  артистизм стецівчан. Виступи  драматичного гуртка  із захопленням дивилися односельчани. В різні роки гурток очолювали  Капуста Марія Дмитрівна, Гончарук Людмила Яківна.

Виступ агітбригади (1973 р.)

1Уривок з п’єси "Кайдашева сім»я"

Шевченківське свято

    Квіти! Невже ж можна їх не любити?!  Свята –виставки квіткових композицій –традиційні в нашій школі вже більше тридцяти років.

Слід детальніше зупинитися на краєзнавчій роботі.

       У 1967 році вчитель історії Савченко І. Г. організовує гурток краєзнавців із учнів  9 класу, які потім стають і першими екскурсоводами музею: Манжула І. М., Гончар Г.Т., Прокопенко І. П. під керівництвом Івана  Григоровича ці учні здійснювали пошукові експедиції в урочищах Стецівки та сусіднього Калантаєва. Було знайдено багато різних експонатів по археології, які потім демонструвалися в музеї. В цей період здійснено декілька історично –побутових пошукових експедицій.

        У 1967 -1968 роках музейною кімнатою в школі зацікавився уродженець   с. Стецівки, відставний військовий інженер, на той час уже пенсіонер, який з Москви влітку приїздив у рідне село – Прокоф’єв Олександр Пилипович. Його зацікавила колекція старовинних монет, зібрана учнями місцевої школи. Цей породило думку -  створити в селі історико – краєзнавчий музей.

       У 1972 р. Стецівському сільському музею присвоєно звання Народного. Він став гордістю школи, гордістю села.

      Велику увагу педагогічний колектив школи приділяв військово – патріотичному вихованню.

   Працювали пошукові загони. Учні відшукали рідних, тих, хто загинув, визволяючи наше село від німецько – фашистських загарбників. З ними підтримували тісні контакти, запрошували щорічно на свято Перемоги.

   Зустрічі з ветеранами війни , вечори Пам’яті, урочисті лінійки, мітинги,– все це носило священний зміст.

Учасники бойових дій в роки війни (1975 р.)

Один із засновників Стецівського

 краєзнавчого музею Прокоф’єв О.П.

Шкільний куточок пам’яті

Військово – патріотичному вихованню юнаків, їх підготовці до служби в армії приділялась велика увага.

Заняття з ПВП

Популярними були такі патріотичні ігри як «Зірниця» та «Орлятко».

Учасники районного зльоту гри «Зірниця» (1986 р.)

Жовтенята, піонери, комсомольці – це теж сторінки історії, які не викинути із життя. Збори, лінійки, урочисті прийоми – було в цьому щось негативне        (заангажованість), але щось і позитивне ( дисципліна, відповідальність перед товаришами).

В усі періоди шкільного життя трудовим справам, тобто суспільно – корисній роботі, приділялась значна увага.

При школі довгий час був сад, який радував дітей смачними яблуками і грушами. А ще робота на дослідницьких ділянках, допомога колгоспові у збиранні врожаю. Впорядкування територій, посадка дерев, квітники, збір металолому, макулатури. Довгий час при школі була кролеферма. У 1985 – 1987 рр. – працює шкільна вівцеферма.

Влітку 1987 р. виробнича бригада старшокласників займалась виготовлення саману. А в 1989 – 90 рр. учні школи навіть допомагали виконувати продовольчу програму – збір  курячих яєць від населення . Підбивались підсумки, визначали переможців.

Певний період у школі, як і в усій країні, велась атеїстична робота. У 1985 – 1986 рр. наша школа навіть була опорною в районі по атеїзму. У випускників навіть брали підписи про те, що вони не будуть вінчатися і хрестити дітей.

Незалежна Україна повернулася обличчям до Божих Храмів. Хоча віросподіванням – це особиста справа кожного, але священик нині – частий гість у школі. Він допомагає учительському колективу вчити дітей добру, не чинити в житті зла ближнім.

Завжди в нашій школі полюбляли туристичну роботу. Особливого набула ця ланка роботи в 80 -90 –х роках. Очолювали її віддані своїй справі вчителі Березовський А. Н  та Березовська Т. М.  Під їхнім керівництвом здійснено багато туристичних походів стежками Чигиринщини, побудували наші групи в Північній Осетії, подолали перевал Донгуз – Орун, у П’ятигорську та Ростові – на Дону. Екскурсійні групи на чолі з класними керівниками подорожували по Черкащині, побували в Карпатах, відвідали Москву, Ленінград, Полтаву, Одесу та інші визначні місця.

Туристсько – краєзнавча робота проводиться в школі постійно. Її очолювали послідовники Анатолія Несторовича Березовського Сабадаш Олександр Миколайович, Лушпай Володимир Анатолійович, нині Лафа Руслан Миколайович. Туризм, екскурсійні подорожі визначними місцями здружують дітей, вчать взаємоповаги, витримки, добра, взаєморозуміння.

Школа сьогодення.

Нове приміщення школи, у якому і нині навчаються діти, було побудовано у 1979 р.

Сьогодні воно набуло привабливішого вигляду.

Діє новий комп’ютерний клас, добре оформлений кабінети фізики, математики, географії, природничий кабінет та української мови і літератури. Набули привабливішого вигляду коридори.

Зразки документів про освіту, видані у різні роки

Ними пишається школа

Корпак Микола Володимирович

  На вечорі – зустрічі шкільних друзів ( 1989р.) брати Микола та Володимир Корпаки були одними з найпочесніших гостей. Їм було що розповісти школярам, односельчанам, своїм вчителям , бо професія військових – справжня легенда.

   Народився Микола Володимирович 20 травня 1943 року в с. Стецівка. З 1950 по 1960 рр. навчався в Стецівській середній школі, яку закінчив зі срібною медаллю. З 1960 по 1965 роки навчався в Саратовському військовому училищі. Службу проходив у Сибірському військовому окрузі. Мав звання – підполковник. Офіцер запасу з 1989 року.

   За хорошу службу мав декілька нагород від Верховної Ради СРСР, в тому числі і орден

« За службу Родине».

   Загинув в автомобільній катастрофі у 1995 році.

Корпак Володимир Володимирович

« Сніг і гвоздики – кров на бинтах,

Спогад, як рвана рана.

Пам'ять звертає на зболений шлях,

Де перевали Афгану».        

 Н.Лебеденко

Корпак В.В. народився в селі Стецівка 4 січня 1947 року. Навчався в місцевій школі, а після її закінчення поступив до Київського медичного інституту ім.. А. Богомольця

( факультет – лікувальна справа).

   З 1972 року продовжує навчання у Військово – медичній академії імені С.М.Кірова. Службу в Радянській Армії Володимир Володимирович проходив на хірургічних посадах. Цьому простому скромному чоловікові притаманні такі риси характеру як мужність, терплячість, наполегливість, стійкість, витримка. До виконання  своїх службових обов’язків він відносився з особливою  відповідальністю.

   Афганська війна… Вона тривала 9 років і майже 2 місяці. Крізь її пекельне горнило пройшло 620 тисяч радянських громадян. Військовий лікар Володимир Корпак перебував там з 1983 по 1985 рр. Але, де б не закинула доля, місія лікаря завжди благородна – рятувати життя людей. Скільки всього жахливого довелося побачити й пережити, та його добре серце не стало жорстоким і золоті руки допомагали всім, хто потребував допомоги.

   Заслужив В.В.Корпак такі нагороди: медаль від Президента Афганістану « Воїну – Інтернаціоналісту», Грамоту Президії Верховної Ради СРСР « За мужество и воинскую доблесть, проявленную при выполнении интернационального долга в Республике Афганистан», орден « За службу Родине».

   Службу в армії Володимир Володимирович закінчив у званні підполковника медичної служби. З 1991 року він – офіцер запасу.

   Має хорошу сім»ю: дружина Лідія Григорівна, донька Ліда, син Володимир, а ще три внуки – саме їм продовжувати добру славу про родину Корпаків.

   Кажуть, що якщо людина творить добро, то вона щаслива. А добрих справ на рахунку Володимира Володимировича дуже багато. Він завжди готовий прийти на допомогу, бо є лікарем не тільки за професією, а й за покликом душі. Здоров»я і довголіття бажають йому односельці, бо своєю людяністю заслужив він їх шану і повагу.

Лобас Леонід Григорович

Доктор фізико – математичних наук, професор зі спеціальності «теоретична механіка», дійсний член Нью- Йоркської академії наук, завідувач  кафедри теоретичної і прикладної механіки Київського університету економіки і технології транспорту.

   Гортаючи сторінки історії школи, не можна не звернути увагу на те, що першим її золотим медалістом був Леонід Григорович Лобас ( 1954 – 1955р.н.) . Цей юнак, як всебічно розвинена особистість, був гордістю школи. Пройшло більше 50 років з того часу, як він закінчив її і поїхав «кувати» свою долю, та всі, хто знали його, згадують з великою повагою і шаною.

   Народився Л.Г.Лобас в с. Трушівці Чигиринського  району 20 серпня 1938 року.

   Дитинство і юність Леоніда пройшли в с. Стецівка цього ж району, де батько працював учителем географії місцевої школи. Хлопець був здібний до всіх предметів, але особливо захоплювався математикою і фізикою.

   Після закінчення школи він вступає до Київського національного університету ім.. Т.Г.Шевченка на механіко – математичний факультет.

   З 1960 по 1965 роки –інженер , старший інженер, молодший науковий співробітник Інституту механіки ім.. С.П.Тимошенка Національної академії наук України.

   У 1963 році захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата фізико –математичних наук за спеціальністю «теоретична механіка».

   З 1965 по 1977 рік – старший викладач кафедри вищої математики Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». У 1967 році одержав атестат доцента по кафедрі вищої математики.

   1978 – 1995 рр. – старший науковий співробітник , провідний науковий співробітник Інституту механіки ім.. С.П.Тимошенка Національної академії наук України.

   У 1985 році Леонід Григорович захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора фізико – математичних наук зі спеціальності « теоретична механіка» в Санкт – Петербурзькому  державному університеті, а в 1995 р. – він одержав атестат професора цієї ж  спеціальності.

   У 1996 році Л.Г.Лобас обраний дійсним членом Нью – Йоркської академії наук.

   Інформація про нього з»явилася у випуску 16 всесвітнього збірника « Who s Who in the World « (Хто є хто у світі»). (1999р.) Це збірник про видатних діячів з усіх галузей науки, техніки, дипломатії, військової справи, політики, державної діяльності тощо.

   У 2002 році Леонід Лобас обраний членом – кореспондентом Транспортної академії України. З 1996 року і по теперішній час – завідувач кафедри теоретичної і прикладної механіки Київського університету економіки і технологій транспорту.

   Леонід Григорович Лобас опублікував 200 наукових статей у вітчизняних і закордонних наукових журналах. А ще має такі монографії:

1. Мартиною А.А., Лобас Л.Г., Никитина Н.В. Динамика и устойчивость движения колесных транспортних машин. ,-Киев : из-во «Техника», 1981.
2. Лобас Л.Г. «Неголономные модели колесных экипажей»,-Киев:из-во «Наукова думка», 1986.
3. Лобас Л.Г., Вербицкий В.Г.. Качественныеи аналитические методы в динамике колесных машин. –Киев:из-во «Наукова думка». 1990.
4. Лобас Л.Г. Механика многозвенных систем с качением.-Киев:из-во «Наукова думка», 2000р.

Диплом Нью-Йоркської Академії Наук

Л. Лобас – талановитий науковець. Творчо працював сам і дав путівку в науку багатьом своїм учням. Він підготував 14 кандидатів наук і 1 доктора наук (професора).

  Має хорошу родину. Дружина Людмила Геннадіївна – кандидат фізико –математичних наук, доцент, дочка Лада – теж кандидат фізико – математичних наук. Син Владислав закінчив Московський фізико – технічний інститут. Ростуть двоє онуків.

   Швидко плине людське життя… А результат прожитих років вимірюється успіхами у професійній діяльності та в особистому житті. Леоніду Григоровичу є чим гордитися, бо доля не обійшла його стороною. Маючи іскру Божого дару, талант, здатність до мислення, він все своє життя багато працював, а тому й став людиною творчої праці.

Проминули весна, літо, тихою ходою підступає осіння пора – зрілість.

   Через півстоліття  після закінчення школи, професор Лобас Л.Г. з глибокою вдячністю згадує своїх шкільних учителів, завдячуючи яким, досяг в житті високих вершин:

″ Кланяюсь їм, якщо живі, або низько схиляю голову перед їхньою світлою пам’яттю.

Козаков Григорій Тимофійович

 Заслужений журналіст України, лауреат премії ім.. Ярослава Галана, доцент кафедри директорів і ведучих Інституту кіно і телебачення.

   Народився Г.Т. Козаков 5 вересня 1947 року в селі Стецівка , де й пройшли його дитячі та юнацькі роки. З 1954 по 1965 роки навчався в місцевій школі. Захоплювався літературою, дописував замітки до районної та обласних газет. Мати прищепила синові любов до пісні, повагу до добрих людей. Він брав активну участь у шкільній художній самодіяльності, був старостою, комсоргом класу. Ровесники та дорослі поважали Григорія Козакова за щирість, доброзичливість, ерудованість, простоту.

   Одразу після закінчення 11 класу Стецівської ЗОШ вступає до Черкаського педагогічного інституту на філологічний факультет, але не полишає творчих стежок: бере участь у самодіяльності, не розлучається з піснею і поезією. Тут відбулася постановка його своєрідного, колоритного голосу, що сприяло в подальшому роботі диктором на Національному каналі УТ – 1. Крім цього молодече завзяття, романтика кличе відкривати щось нове, з’являється бажання докласти свою працю до корисного, потрібного людям. Будучи членом студентського буд загону Г.Т.Козаков бере участь в освоєнні цілинних земель, за що в 1969 році нагороджений медаллю «За освоение целинных земель».

   Здобувши вищу освіту, вчителював на Миколаївщині і Київщині (заступник директора з виховної роботи, вчитель російської мови і літератури); потім служив в армії (рядовим і офіцером).

   Із 1974 по 1976 рр. працював журналістом в редакції Васильківської місьрайонної газети (Київська область).

  1976 – 1978 рр. – слухач відділення телебачення і радіомовлення Вищої партійної школи при ЦК Компартії України.

   1978 – 1984 рр. – захоплююча робота  в інформаційній програмі «Останні вісті» Українського радіо (редактор, завідуючий відділом).

    Із грудня 1984 року Григорій Тимофійович працює на Українському телебаченні (нині національна телекомпанія України); був спецкором, коментатором, заступником головного редактора, телеведучим.

   Брав участь у висвітленні подій по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС в травні – червні 1986 року. Завдяки кадрам передач «Актуальної камери» і програми «Час», радіо розповідям та повідомленням, люди могли дізнатися, що відбувалося в районі АЕС, пізнати знайомі обличчя, почути знайомі і рідні голоси, за що були вдячні.

   У 1987 році за телефільм – хроніку «Чорнобиль очима журналістів» ( разом зі співавтором Олександром Побігаєм) став Лауреатом премії імені Ярослава Галана Спілки журналістів України.

   Маючи великий професійний досвід журналіста, Григорій Козаков вів репортажі майже з 20 країн світу ( в т.ч. США, Бразилії, Аргентини, Чилі, Об’єднаних Арабських Еміратів, Італії, Туреччини, ФРН, Данії, Бельгії і т.д.)

    За станом здоров»я з 2002 року в ефірі працює менше (після операції на серці), а більше – як педагог – наставник. Викладає в інституті кіно і телебачення Київського національного університету культури і мистецтв (доцент, художній керівник групи майбутніх дикторів і телеведучих 5 – го курсу). Заслужений журналіст України ( 1997р.) , Нагороджений Золотою медаллю Київської Спілки журналістів (2004р.), Грамотою Верховної Ради України (2005р.).

   Має Григорій Тимофійович щасливу родину: дружина, Козакова Наталія Володимирівна, - заступник директора з іноземних мов Київської гімназії № 56; син Олесь – студент Української академії зовнішньої торгівлі ( майбутній юрист).

  Г.Т.Козаков – автор численних поетичних творів. Ряд його віршів покладено на музику і вони стали піснями , як приміром «Мій Чигирин» ( автор музики – житель села Стецівка, музичний керівник школи Висота М.І.), «Баркарола»  (композитор О.Злотник), «Я лечу до весни» (музика І.Дяченка) та інші.

   Приємно, що знають нашого земляка як людину творчу, ініціативну, доброзичливу й щиру колеги по роботі, друзі і знайомі.

   Побувавши на Чигиринщині, він обов’язково відвідує рідну Стецівку, спілкується з односельчанами, провідує своїх вчителів, бо рідний край для Григорія Тимофійовича – це джерело натхнення.

   «Немає слів, аби передати Вам свою вдячність за вісточку з рідного краю. Бо куди б доля не кидала нас, ми завжди родом із дитинства.

  Ніколи не забуду ту трепетну зустріч у червні 2000 року. Вона й досі струменить у всім моїм єстві щемно – радісною мелодією. З одного боку, це було наче вчора, а з другого – ніби ціла епоха минула.

   Мрію про нові зустрічі. Вірю, що вони будуть. При першій же нагоді, як тільки зможу, прилечу, примчусь « ( Із листа Г.Т.Козакова землякам).

Колисала мене мама на стерні

Це було насправді. Старші сестри розповідали мені , як у жнива возили свого маленького братика до мами на поле. Там вона мене й годувала.

 Колисала мене мама на стерні.

Під голівку – колоски запашні.

Колосок до колоска – сто зернин,

Хай щасливим виростає син.

Щоб не знав він ані горя, ні біди,

Не блукав щоб у житті, не блудив.

З лоба маминого роси – у сніп

Перевесла думок біля ніг.

Перевесла ті, - великі й малі,

Приснували до неньки – землі.

… Лопотіли босі ніжки по стерні,

То збирав колоски, як пісні.

Колос в колос – колискова суголосся !

Щось вдалось в житті… Щось не збулося.

    Григорій Козаков

Висота Микола Іванович

«Чарував присутніх піснями Стецівський співочий гурт під орудою Миколи Висоти – музиканта – віртуоза, до самозабуття закоханого в народну пісню, музику. Про таких кажуть, що вони й народжуються, мабуть, із піснею».

Г.Козаков, заслужений журналіст України.

   Народився М.І.Висота 30 жовтня 1947 року в селі Тарасівці Чигиринського району. Батько Миколи Івановича був майстром на всі руки: музикант – самоучка ( грав на скрипці, балалайці), любив співати, виготовляв музичні інструменти ( скрипки, балалайки). Хоча працював бакенщиком ( запалював ліхтарі на Дніпрі), та міг бездоганно виконати будь – яку столярну роботу, приміром змайструвати човна. Мама була хорошою господинею, працювала в колгоспі.

   У 1955 році М.І.Висота вступив до місцевої семирічної школи, в якій навчався до 4 класу. При будівництві Кременчуцького водоймища жителів Тарасівки виселяють і сім»я Висоти переїжджає до Стецівки. Тут юнак закінчує 11 класів. Навчаючись у школі, він приймає активну участь у художній самодіяльності. Гарно співає.  Ще дев’ятикласником навчився грати на гармонії, самостійно вивчав музичну грамоту, читав літературу і прийшов до висновку, що у гармонії можливості значно менші , ніж у баяна. А тому почав учитися грі на баяні. Талант цієї людини плюс працьовитість та наполегливість дали хороший результат. Глядачам подобались виступи Миколи Висоти, як сольні, так і в дуеті з Григорієм Козаковим та іншими здібними ровесниками. Всі шкільні роки співав у хорі. По закінченню школи ( 1966 р.) пішов на курси хормейстерів – баяністів при районному БК. За словами Миколи Івановича , йому скрізь таланило на хороших учителів. З гордістю і повагою він згадує науку Чекаля Анатолія Миколайовича, Орленко Марії Хомівни, Федорова Олександра Глібовича та ін. Та напевно і вчителям цим приносили задоволення заняття з такими здібностями учнями як М.І.Висота. З 1967 року Микола Іванович працює хормейстером – баяністом при Стецівському будинку культури – спочатку це була посада від місцевого колгоспу, а в 1969 році він стає художнім керівником БК. Ентузіаст своєї справи, залюблений в пісню , він організовує хор, веде вокальний гурток, грає танцювальному колективу.

   У 1989 – 1990 рр. організовується великий хор, який стає гордістю села. Слава про нього лине по свій Черкащині. Хору присвоюють звання народного . а його солісти Володимир Сліпенко, Катерина Гончар, Василь Сущенко, Григорій Чепурний та інші – улюбленці на Стецівській та Чигиринській сценах. 

  З 1980 по 1983 рр. Микола Іванович заочно навчається в культурно – освітньому училищі м. Канева.

   З 1999 року Висота М.І. працює в районному будинку культури на посаді баяніста. Грає хору, вокальному ансамблю «Світлиця», фольклорному ансамблю «Козачка», керує хором ветеранів.

   За хорошу роботу, відданість справі нагороджений Грамотою Міністерства Культури України. У 2004 році його портрет та ім.»я занесено на районну дошку Пошани.

   М.І.Висота має хорошу співочу сім»ю: дружина, Ольга Григорівна, доньки Ірина та Людмила, з гордістю говорить він про онуків, яких дуже любить глядіти.

   Своє майбутнє музикант – віртуоз бачить у своїх учнях. З 1988 року по сумісництву він працює вчителем музики Стецівської школи. Постійно працює з талановитою молоддю. Організував ансамбль металофоністів «Дзвіночок», який посідав призові місця на районних та обласних конкурсах – оглядах художньої самодіяльності . А ще він веде гурток любителів фортепіанної музики. Навчається сам і навчає дітей гри на сопілці. Покладає великі надії на своїх най здібніших учнів Юрія та Ігора Чепурних.

   М. Висота написав музику на слова місцевої поетеси Євдокії Руденко «Школа Стецівська», «Останній дзвінок», «Кінь буланий» , на слова Григорія Козакова «Мій Чигирин», на власні вірші «Журавлі», «Стелися туманочку» та інші.

  Талановитий, творчий, закоханий в пісню та музику, він скромний і простий. Більше розповідає про своїх учителі та учнів, хоча сам заслуговує на велику людську шану та високу оцінку своєї роботи з боку держави.

Журавлі

Слова і музика М.Висота

В далекий край ключами журавлі

Летять і кличуть , кличуть за собою

Та я не хочу іншої землі

Мій краю я лишусь навік з тобою.

Де рідний дім, де матінка моя

Співала колисанки вечорами,

Де найдзвінкіша пісня солов»я

У найситніше небо – що над нами.

Летіть, летіть журавлики мої

Та повертайтесь знов сюди весною

У наймиліші серденьку краї

А пісню цю візьміть в політ з собою.

Полтавець Василь Іванович

Генеральний директор Національного історико – культурного заповідника «Чигирин»

  Народився В.І.Полтавець  27 липня 1952 року в селі Стецівка в сім»ї колгоспників. Ще під час навчання в школі він захоплювався історією рідного краю і присвятив її дослідженню все своє життя.

  Після закінчення Стецівської середньої школи Василь Іванович продовжив навчання в Білоцерківському сільськогосподарському інституті. Згодом навчається на історичному факультеті Чернігівського педагогічного інституту та починає працювати в краєзнавчому музеї, що діяв при школі в рідному селі.

   Молодий спеціаліст, вивчаючи історію Чигиринщини , спільно з відомими науковцями , краєзнавцями, громадськими діячами, наполегливо піднімав питання про створення в краї історико – культурного заповідника. У 1989 році , згідно з Постановою Ради Міністрів УРСР, заповідник був створений.

   З 1995 р. –це Національний історико – культурний заповідник «Чигирин». З перших же днів його створення і понині Василь Іванович його незмінний генеральний директор. 16 років… Для історії – це мить, але якщо переглянути все, що створено в заповіднику, то можна зробити висновок, що життя людини вимірюється не часом, а професіоналізмом і результатами праці. Завдяки наполегливості і старанності керівника та всього колективу, який він очолює, заповідник досяг значних успіхів у справі збереження і відродження історико – культурної спадщини рідного краю. Указом Президента України від 23 вересня 1995 року Полтавцю В.І. присвоєно звання «Заслужений працівник культури України» , а в 1997 році він став лауреатом Державної премії  України.

   В 2002 році Василя Івановича  нагороджено орденом «За заслуги ІІІ ступеня».

   Як людина енергійна і творча, ініціативна і натхненна, він у постійному пошуку нових проектів, нових форм роботи, а тому й нові звершення «не за горами».

Знову пройдуть роки… Цю історію читатимуть і дописуватимуть діти, внуки і правнуки наших дітей. Адже тільки той хто не байдужий до минулого дорожить сьогоденням, вартий в житі шани і уваги, а саме історія школи пишеться не словами, а вчинками, справами та досягненнями її учнів та вчителів.